Польові нотатки: Тиждень 4 – Сектанти

Я все частіше дякую долі за те, що дістався Арки. Тут є щось схоже на життя, на спільноту.
Без цього люди… ламаються. Стають дивними.

Ми були в патрулі, коли їх побачили — трійко фігур у тумані, ледь окреслені силуети.
Рухались так, ніби давно блукають цими місцями: зсутулені, насторожені, але цілеспрямовані.

Я підійшов першим, піднявши руки. Карабін лишився за спиною. Антон залишився позаду — прикривав.

Я сказав їм, що ми з Арки. Що в нас є притулок і ліки.

Вони обернулися. Маски — дерев’яні чи кістяні — ховали обличчя.

«Нам добре там, де ми є», — сказала лідерка. Напевно, жінка. Голос був низький, рівний. «Ліс дає все необхідне».

Я відповів, що це божевілля. Що вони загинуть. Але їх не вдалося переконати.

Тієї ж ночі, вже на Арці, ми почули спів. Глухий, горловий, як заклинання. Лункий, протяжний. Лісом котився цей звук, мов хвиля. Ніхто не спав.